Вілла "Софія"

софия ротару в молодости
Борис Криштул

Читайте також

Цей тиждень для Софії Ротару — ювілейний. Вітальні телеграми летять на Сардинію (там співачка сховалася від метушні) з її рідних Маршинців, з Києва, з Кремля. Навіть із Чечні. Як кажуть, заслужила.

Остання за часом її публічна поява — на фестивалі "Спека" (Баку). В одному з номерів народна артистка трьох колишніх республік СРСР вийшла на сцену в ошатному східному вбранні й проспівала: "Азербайджан — это имя звезды, что упала в ладонь вод каспийских! Азербайджан — как молитву шепчи и его полюби больше жизни!".

Боже, подумалося мені, але ж вона зовсім-зовсім не змінилася. Ні зовні, ні внутрішньо. І як і раніше відчуємо в ній все той самий цементуючий інтернаціоналізм. Який багато хто сьогодні — з різних причин — зневажає. 

Навіть в азербайджанському національному костюмі, з відповідними блискучими прикрасами, знову — вона, своя й рідна. Ніби все життя була прописана в Баку. 

Інтернаціонально-географічний складник у житті й творчості цієї співачки колись був знаком її обраності в СРСР. Це був додатковий привід для колінопреклоніння перед талановитою артисткою, у чиїх піснях переплелися мелодії й ритми Буковини, Карпат, Молдови, північних рівнин, Кримського півострова. Піди знайди іншу таку! Всеосяжну, щиру, яка об'єднує й умиротворяє. 

Тепер, коли настали інші часи (а з ними й інші міждержавні відносини), від артистки іноді вимагають самовизначення. Мовляв, з ким ви, майстре культури? З Батьківщиною чи її опонентами? Зі своїм радянським минулим, яке ви ідеально озвучили своїм сталевим тембром з ніжним відливом у піснях "Октябрь — удивительное слово" і "Я, ты, он, она"? Чи з нашим майбутнім, у якому, як відомо, знову й знову "одна калина за вікном, одна родина за столом". І, відповідно, — "одна журба на все життя". 

Схожа риторика й навіть грізні філіппіки регулярно насичують гілки "коментів" у мережі, коли мова заходить про іменинницю. Адже колишній світ, який вона скріплювала й склеювала своїми піснями, давно дав тріщину, розійшовся по швах. Міста, які вона так ідеалізувала у своїх композиціях (як-от "Мой белый город, ты цветок из камня"), переживають дуже складні часи. Та й самі містяни часом забувають, що ж воно таке — терпимість. 

Але, з іншого боку, ті самі хейтери доволі-таки терпимі до цієї артистки, ніби поважаючи магістральні теми її пісенного доробку. І ці теми, як на мене, зосереджені у двох морально-етичних поняттях — вірність та очікування. Справді, хоч скільки років відраховує календар, жоден ейджизм не заперечить цих вічних тем співачки. Вірність та очікування — це ж так близько й зрозуміло кожному, у будь-якому віці й на будь-якому маскараді. 

І якщо йти шляхом аналогій, то для мене співачка асоціюється з ібсенівською Сольвейг. Сильною, упертою, вродливою жінкою. Життя якої — суцільне очікування. І його, Єдиного. І ще чогось туманного, але однаково світлого (і це не обов'язково "комунізм"). 

Мотиви філософського очікування — чогось, когось — звучать практично з перших акордів її знаменитих пісень авторства Володимира Івасюка. Тих композицій, які й сформували національну музичну стильову харизму співачки. І ці мотиви ми чуємо й у її нинішньому репертуарі, написаному Русланом Квінтою. "Чекай! Не всі слова знайшли свої серця, не всі серця почули їх. Чекай! А може, ця дорога — без кінця… Ти ж сам мені віддав її!".

Це "чекай" вона інтонує — жагуче й директивно, упевнено й одержимо. Явно сама вірить у те, про що співає. 

І, судячи з усього, народи різних країн приймають навіть нові пісні артистки. І її різноплановий репертуар як і раніше породжує емпатію слухача, пробуджує людську довіру до неї. Зрештою, ми ж усі чогось і когось чекаємо. Часто — марно.

І якщо Софія — багато в чому уособлення Сольвейг, то, наприклад, її споконвічна геніальна конкурентка — контроверсійне втілення булгаковської Маргарити, з рудою копицею на голові й, відповідно, на мітлі. Можливо, у чомусь і слушний народний фольклор, який виплекав на своїх кухонних скрижалях образи двох головних радянських і пострадянських пісенних фемін — як ангела і демона. Як жінку, що вічно чекає, і жінку, яка не тільки співає, а й сама бере те, що їй належить. 

Пам'ятаю, ще до анексії ці дві співачки організували в Криму музичний фестиваль імені дружби народів. Обличчями якого вони самі й стали. Їхні портрети були розклеєні на кожному телеграфному стовпі від Сімферополя до Ялти. А спілкувалися вони тоді на милій віллі "Софія" (практично на набережній). 

Та вілла, осінена ім'ям нашої ювілярки, пропонує приїжджим 12 гостьових номерів. Ще б три — і кристальна концепція системної дружби була б реалізована артисткою навіть у її готельному бізнесі! Ех... 

І коли на честь її чергового ювілею знову активізуються хейтери й славословлять президенти, захоплюються шанувальники й іронізують циніки, я чомусь згадую саме про цю віллу. Про віллу "Софія". Як там вона сьогодні? Чи всі номери заповнені? Чи всі пожильці задоволені? Чи все так, як колись, — ще "до..."? 

Утім, це не головний мотив для ювілейних розмірковувань про легендарну співачку. Якій у ці ювілейні дні й побажаємо: як і раніше — палати у вогні любові від хвилювання (на сцені); рахувати не дні, а миті радості, якими сповнене її життя. Тобто просто — жити, творити, не згасати! 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.49
EUR 29.93
НОВОСТИ ДРУГИХ РЕСУРСОВ